Айкос

За стінами будинків ховаються легені. На балконі, де хтось докурив останню цигарку
чи на кухні, де у смітнику вже зо 20 стіків від айкосу. Я курила, щоб не бути відокремленою від колективу. Курила, щоб час проходив швидше. Курила, щоб відчувати смак чи то айкосу, чи то життя. Курила, коли радісно і, коли нестерпно сумно.
Лиш не курила, коли коли ми гуляли. Коли був час цілувати і обіймати його. Коли рука не тягнулась за айкосом бо її міцно тримала інша рука.
Куріння - зовсім не крута звичка. От закурила знову. У роті прохолода, присмак ментолу, гіркота. Айкос смердить - має ж бути в нього хоч якийсь недолік. Навіть куріння вже діджиталізовано - все таке електронне, з підсвіткою. Тепер воно жере не лише твій організм, а й енергію екофло від якого ти заряджаєш девайс. А ще гроші з твого гаманця, вже майже двісті гривень за день куріння. Така приваблива штука - дим, який ти випускаєш з рота. І дуже рідко замислюєшся, а що буде з тобою після. Коли я курю цигарку, відчуття таке, ніби у мене в горлі росте ракова пухлина. Капіталізм зробив все, щоб ці відчуття притупити. На стильній синій пачці стіків що ядовити пахне ментолом не малюють гангрену чи рак. Тільки акуратно пишуть: "цей тютюновий засіб шкодить здоров'ю та викликає залежність". Ну і що? Як швидко людський мозок звикає до думки що може померти. Як швидко починає ігнорувати усі попередження заради того щоб отримати дофамін хоча б на 10 секунд.
У роті ще досі присмак стіку зі смаком полуниці та базиліку, а я вже хочу дістати і закурити новий.